Класифікації топонімів – проблема дискусійна. Єдиної універсальної класифікації на позначення географічних об’єктів на сьогодні не існує, і її створення малоймовірне, оскільки предмет вивчення топоніміки – топоніми – є багатогранним. До того ж різний підхід у топонімічних дослідженнях спричинив до створення різних за змістом класифікацій(Див.дод. 3).

В історії розвитку топоніміки були неодноразові спроби класифікувати географічні назви на різних територіальних рівнях. Перші спроби класифікацій назв населених пунктів на регіональному рівні належать до другої чверті ХΙХ ст. На той період в царині топоніміки сформувалися три основних принципи класифікації топонімічного матеріалу, ґрунтовані передусім на лінгвістичних засадах:

1) лексико-семантичний;

2) морфолого-словотвірний;

3) бінарний (лексико-семантичний і словотвірний).

Одним із перших авторів лексико-семантичної класифікації був
П. Полянський, який диференціював місцеві назви на дві основні групи:
          1) назви, утворені від імен власників поселень;

          2) назви, що є показником топографічного положення.

Одна із перших спроб була зроблена в 1924 р. вченим-географом В. Семенов-Тянь-Шанський. Він класифікував назви за сімома категоріями: від особистих імен і прізвиськ; від церковних свят; від історичних імен; від язичницького культу; від древніх племен; присвоєні на честь різних подій та осіб; від предметів, що становлять типовий географічний краєвид певній місцевості.

Однією з найбільш актуальних проблем є проблема класифікації топонімічних одиниць в різнопланових наукових дослідженях. Про складність проблеми класифікації топонімів свідчить відсутність до теперішнього моменту єдиного підходу до її вирішення. На думку А. Суперанської, «опис і аналіз власних імен неможливі без певної класифікації, яка або небачено присутня в ономастичній роботі як своєрідна платформа автора, або спеціально їм вводиться для більш чіткого розмежування явищ»[31,c.32].

В основу класифікації Ф. Міклошича [19,c.44], яка стала традиційною в історії розвитку топоніміки, покладено принцип семантичного поділу географічних назв. Автор виокремив десять груп топонімів, що позначають: 1) землю; 2) воду; 3) рослинність; 4) тваринний світ; 5) колір; 6) будівлі; 7) заняття людей; 8) знаряддя праці; 9) етнічні назви; 10) назви, що пов’язані з суспільним ладом.

Загалом така схема характеризувалася простотою і чіткістю, але не була досконалою, оскільки в дві-три топонімічні групи залучалися одні й ті ж самі назви, не диференціювалися власні й загальні назви.

З-поміж класифікацій, здійснених за географічними ознаками, найбільш простою є географічна систематизація за територіальним принципом, яка зводиться до групування назв у межах природних або адміністративно-територіальних одиниць.

Географічна класифікація за категоріями об’єктів у найбільш доступному вигляді виконується за об’єктами номінації. О. Суперанська виокремлює номінаційні групи топонімів (Див. дод. 1).

Найбільш розвинуту термінологію має на сучасному етапі гідроніміка. Нині існує багатий досвід створення класифікації гідронімів, зокрема для території України.

Розробками топонімічних класифікацій за категоріями об’єктів займався і білоруський учений-топоніміст В. Жучкевич. Дослідник пропонує виокремлювати шість груп топонімів (Див. дод. 2).

Дещо подібна класифікація була створена російським
дослідником-топонімістом Е. Мурзаєвим [21,с.56]. У ній спостерігаємо приналежність назв до загальних слів, до яких вони апелюють. Учений виокремлює такі топонімічні групи: 1)назви, з певними ознаками рельєфу;
2)назви, пов’язані з ознаками водних об’єктів; 3)фітотопоніми;
4)зоотопоніми; 5)антропоніми; 6)виробничі назви; 7)торгівельно-транспортні назви; 8)соціальні назви; 9)етнотопоніми; 10)ідеологічні назви.

На думку Е. Мурзаєва: «в ідеальній формі єдина класифікація повинна відповідати троїстому її характеру і, відповідно, містити відповіді на три питання: 1) що (називається), які об’єкти (річки, гори, ліси тощо); 2) якою мовою (українською, російською, англійською тощо); 3) чому (називаються), причини і зміст назви»[21,c.124].

В основі класифікації географічних назв за історичними принципами (стратиграфічна класифікація) лежить виокремлення топонімів за належністю до історичних епох. Географічні назви окремих регіонів землі пройшли складний шлях утворення і розвитку. Значна їх частина успадкувала топонімічну систему цілої низки епох, починаючи з дописемного періоду й закінчуючи нашим часом. Історична класифікація, на думку деяких авторів, як-от Ф. Корш, Н. Марр, є єдино прийнятною.

Складність створення цієї класифікації полягає в тому, що підрозділи топонімії будь-якого регіону на стратиграфічні горизонти потребує доброго її знання в усіх аспектах: історичному, лінгвістичному географічному. На жаль, далеко не всі території можуть бути зараховані до цієї категорії.

Лінгвістична класифікація за морфологічним принципом ґрунтується на вивченні морфології слова, реченні, словосполученні та їх формах. Прикладом такої систематизації є класифікація О. Суперанської [30,c.65], створена на матеріалах російської топонімії. Російська дослідниця звернула увагу на сучасну морфологію географічних назв, уникаючи історичного розрізу й етимології. Її класифікаційна схема передбачає: 1) топоніми іменники:
а) суфіксальні назви, б) без суфіксальні назви; 2) складні топоніми; 3) мнимі слова; 4) двоскладні слова; 5) топоніми-словосполучення; 6) топоніми-прикметники: а) без префіксальні, б) префіксальні назви; 7) складні топоніми.

Лінгвістична класифікація, що складається за етимологічним принципом, ґрунтується на легкості інтерпретації назви того чи того об’єкта, її походження, словотвірної структури, установленні вихідного, первинного смислу назви тощо.
         Під етимологією розуміють походження назв, зіставлення топонімів зі спорідненими словами тієї чи тієї мови. У такій класифікації топоніми поділяються на групи географічних назв з ясним етимологічним значенням; топоніми, зміст яких розкривається в результаті етимологічного аналізу; топоніми, зміст яких розшифрувати неможливо.

Лінгвістична класифікація, створена за мовним принципом, містить групи топонімів, що розрізняються між собою за мовною належністю. При цьому, чим більше мовне різноманіття певної території, тим складніша топонімічна класифікація їй відповідає.

Топонімія:поняття, джерела, зв’язок з суспільством

Кожна територія має свої назви міст, сіл, лісів, гір, полів та водоймищ. У них відображено історію матеріальної і духовної культури народу, який на ній проживає, його побут, історію природно-географічного середовища. Ще 1896 року І. Філевич зазначив, що «назви не можуть бути комплексами звуків без значення, а є в загальному або характеристикою природи місця, або − діяльності людини, або, нарешті, простою відміткою про зв’язок людини з місцем. Саме назва населених пунктів та географічних об’єктів є одним із цінних джерел висвітлення багатьох питань географії, історії, етнографії та інших країнознавчих дисциплін»[36,с.51].

Будь-який географічний об'єкт має свою назву, а наука яка вивчає і досліджує ці назви – топоніміка. Топоніміка (від грец. тopos − місце і onoma − ім'я, назва)  – наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання та вимову, а також природні та соціальні умови минулого, за яких ці назви виникли. Топоніміка є не самостійною науковою дисципліною. Вона  знаходиться на стику трьох областей знань: географії, історії та лінгвістики.

Топоніміка, як давня наука, своїм походженням зобов'язана географії, і не випадково А. М. Маракуєв пише: «Під топонімікою ми розуміємо ту частину географії, яка займається питаннями виникнення та еволюції географічних назв, яка вивчає їх форму, семантику, смислову сторону і синонімію, виробляє правила їх орфографії, правопису та орфоепії (правильного вимовляння), а також прийоми їх зображення на карті існуючими системами письма і картографічними шрифтами»[18,c.24].

Термін «топоніміка» з’явився у вітчизняній літературі в 1920-х рр., пізніше її конкуруючим терміном стала топономастика, створюючи непотрібну дублетність.

Топонім − продукт географічної оболонки, який, у свою чергу, є географічним середовищем, тобто тією частиною, яка піддана господарському освоєнню. В результаті освоєння останньої, щоб відрізнити один об’єкт від іншого, людина дає йому ім’я. Якщо основа топоніміки − географія, то її тимчасова обумовленість − історія, а лінгвістика виступає як лексичне вираз першої та другої.

«Топоніми − це, − як пише Г. Рилюк, − вираз світовідчуття людей, культури, побуту, звичаїв, повсякденного їх оточення, психологічного стану і спілкування»[27,c.120].

Оскільки географічні назви мають лінгвістичну природу, спостерігається тісний зв’язок топоніміки з мовознавчими науками:

·        ономастикою − наукою про виникнення та поширення власних назв;

·        історичною лінгвістикою;

·         етимологією − наукою, що займається вивчення походження слів;

·        семантикою;

·         морфологією;

·        фонетикою;

·         діалектологією.

Правильно пояснити ту чи іншу назву, розкрити її смислове значення і походження − означає отримати важливу інформацію про минуле свого краю: його природні умови, економіку, етнічний склад населення, історичні події тощо. Ця особливість топонімів використовується в історичних та географічних дослідженнях для реконструкції ландшафтів минулого, вивчення особливостей освоєння території, виявлення зниклих ареалів рослин чи тварин. Але щоб одержати таку поглиблену інформацію, потрібно досліджувати їх сукупність, сформовану під впливом характерних географічних або історичних умов.

Спостерігаючи за багатьма прикладах дослідження територій переконуємося, що географічні назви тісно пов’язані з особливостями місцевості, відображають її характер, при тому не лише у фізичному, а й економіко-географічному плані. Цю закономірність В. Никонов сформував так: «Топоніміка відображає не лише географічне середовище, а й ставлення суспільства до нього. Людина відзначає в середовищі насамперед ті аспекти, які на цей час найважливіші для неї, для її діяльності та існування. Таким чином, топонім − це соціальне явище, яке не просто відображає властивості об'єкта, а подає їх крізь призму людського уявлення про даний об'єкт, розкриваючи реалії колишньої матеріальної і духовної культури населення»[22,c.84].

Перша й основна функція географічної назви  іменувати об'єкт, виділити його з ряду оточуючих однорідних об'єктів. Використання топонімів забезпечує спілкування між людьми, дозволяє утримувати події. Ці функції використовуються географією для просторової локалізації географічного об'єкта через географічну номенклатуру. Тобто, можна сказати, що на основі будь-якого топоніма виникає нова назва, як результат використання вже діючої назви.

Дослідженню топонімів присвячено багато наукових праць, тому що нерозшифровані географічні назви гірше запам’ятовуються й ними важко користуватись, а, крім того, назви інколи проливають світло на такі процеси та явища, про які не збереглось інших свідчень. На думку Е. Мурзаєва, «будь-яке народження топоніма викликається історичними умовами, географічним середовищем і здійснюється засобами мови. Через топоніміку можна виявити колишні фізико-географічні особливості території, характер розселення, специфіку формування населених пунктів тощо»[21,c.256].